Якось, переходячи через площу генерала Григоренка, я підвів очі на фасад будинку №4 і остовпів. На мене дивилася чудово збережена меморіальна таблиця, захована раніше, очевидно, під штукатуркою. Напис стверджував, що в цьому будинку мешкав президент першого австрійського парламенту, довголітній депутат Галицького сейму і творець пагорба Люблінської унії Францішек Смолька.
Взагалі вся друга половина XIX cт. перебуває в тіні цього без перебільшення найлегендарнішого галицького політика. Він народився 1810р. у сім’ї адвоката з Чехії (згідно інших даних, із Словаччини), який прибув до Львова на початку XIX cт. Батько почував себе німцем, проте його син під час навчання на правничому факультеті Львівського університету вплутався в конспіративний рух і став завзятим польським патріотом. 1841р. його заарештували й засудили на кару смерті; проте 1845р. цісар помилував Ф.Смольку, хоча й позбавив його ступеня доктора та права займатися адвокатською практикою. Під час «весни народів» 1848р. Ф.Смолька знову став на чолі революційного руху. Увійшовши до складу конституційного парламенту, він був обраний спочатку віце-президентом, а згодом – президентом (спікером) і утримав цю посаду до його розв’язання в 1849р. Водночас брав участь у житті віденської вулиці, виконував функції ледь не диктатора революції та намагався утримати юрбу в рамках законності. Це вдавалося не завжди: так, вирвати з рук розперезаного натовпу міністра війни графа Лятура не вдалося і його повішали на очах у Смольки.
Після поразки революції Ф.Смолька повернувся до адвокатури. Проте після проголошення автономії Галичини знову опинився в вихорі політики. Очолював польських лібералів у Галицькому сеймі, в якому засідав від 1861р., і відігравав помітну роль у парламенті імперії (1861-1867, 1870-1877, 1879-1893). На початку 1860-х спробував грати на біржі, але втратив усе і перерізав собі жили. Однак його врятували, а граф Володимир Дідушицький, довідавшись про ситуацію, сплатив усі його борги. Поступово Ф.Смолька вийшов з депресії і знову став на чолі польського національного руху. 1868р. у Сеймі він поставив гучний внесок про розширення автономії Галичини, що перетворило б імперію у федерацію Австрії, Угорщини, Галичини та Чехії. Проте розв’язана ним «резолюційна кампанія» у Сеймі зазнала невдачі, а ним же створена партія «Національно-демократичне товариство» розпалася.
Все ж доля усміхалася йому не раз. 1881р. парламент обрав його своїм президентом, а цісар нагородив титулом таємного радника. Останнє він прийняв з умовою, що не одягатиме золоченого мундира ніколи. Його президенство – «золотий вік» австрійського парламентаризму. Авторитет мав безперечний. Навіть найбільші крикуни затикали писки, коли Ф.Смолька закликав їх «до порядку». Ті депутати, що пережили Ф.Смольку, згодом згадували його з ностальгією. Справді, після інтриг 1893р., внаслідок чого він подав у відставку, парламент перетворився в театр перманентного скандалу. Вже 1897р. опозиція закидала президію мармуровими бюстами, аж поки професор римського права (!) німецького університету в Празі Пферше не захопив її з ножем у руці, викрикуючи, що заріже кожного, хто стане йому на перешкоді. Депутатів тоді заспокоїла поліція, натомість Пферше після повернення додому мав тріумф серед студенства, яке подарувало йому «почесний» (!) ніж із срібла.
Після відставки цісар нагородив Ф.Смольку кріслом у Палаті Вельмож (вища палата парламенту), проте він не склав присягу і не переступив її порогу ніколи.
Ф.Смолька помер 4 грудня 1899р. на 89 році життя. У 1913р. львівська громадськість поставила С.Смольці пам’ятник на площі його імені навпроти будинку, де мешкав. Після другої світової війни пам’ятник демонтували, а тепер замість нього стоїть пам’ятник загиблим міліціонерам.
Утім, Ф.Смолька залишив по собі інший пам’ятник. Варто зауважити, що лібералізм змушував його прихильно ставитися до українського національного руху. Він мріяв про єдність галицьких політиків супроти віденських централістів, а згідно його ідеалів Польща мала б відродитися у формі федерації поляків, українців і литовців. Ця думка, взагалі притаманна польському політичному етосу тієї доби, знайшла своє втілення в організованих 1869р. демократами святкуваннях 300-річчя Люблінської унії. Водночас ентузіасти вирішили увіковічити ювілей насипанням пам’ятного пагорбу на Високому Замку. Ф.Смолька тоді писав: «Такий пам’ятник відповідає прастарій слов’янській традиції. Піраміди фараонів упадуть, а пагорб наш буде стояти вічно, пригадуючи поколінням почесну засаду братньої любові: рівні з рівними, вільні з вільними». На першу толоку з цього приводу з’їхалися тисячі людей з цілої Галичини. В основу пагорба урочисто закладено камінь з написом «Польща, Русь і Литва, з’єднані Люблінською унією – вільні з вільними, рівні з рівними», капсулу із звітом про підготовку святкування, декілька монет і книжок, землю з могил А.Міцкевича, Ю.Словацького, У.Нємцевича, К.Князевича, В.Островського, а також з Солов’ївки під Києвом, де селяни 1863р. вбили 12 польських повстанців. Проте насип насипали з піску, кожна більша злива його підмивала. Крім того, ентузіастів все меншало. Тож Ф.Смолька використав свої значні пенсії від Сейму та Райхсрату для того, щоб впорядкувати пагорб і, кажуть, у такий спосіб витратив 80 тис. ґульденів. Крім того, стрункого вісімдесятилітнього дідугана із здоровецькими вусами та бородою самого можна було побачити серед робітників. Після смерті Ф.Смольки роботи фінансувала Львівська міська рада. Так задум було довершено, хоча й не повністю: лев, який стоїть нині біля підніжжя пагорба, мали б встановити на вершині.
Могила Ф.Смольки та його дружини Леокадії з дому Бекер фон Зальцгайм у формі скромного неоготичного обеліска знаходиться на Личаківському цвинтарі поряд з могилою В.Івасюка.
Т.Блотніцький. Пам’ятник Ф.Смольці І.Котлобулатова. Львів на фотографії. Львів, 2006
