Валерій Любич-Лозинський народився 15 січня 1837р. в Миколаєві в сім’ї урядника пошти Смольниці і мандатора маєтку Торгановиця. Навчався в Самбірській ґімназії, з якої був виключений з забороною продовжувати освіту за бійку з двома учнями та двома учителями. За сприянням свого стрия Кароля Шайнохи, популярного історика й літератора, отримав посаду перекладача в «Ґазеті львівській». Згодом познайомився із спритним менеджером львівської журналістики Яном Добжанським, який запросив його дописувати в «Новіни» та «Дзєннік літерацький». У 1858р. став редагувати «Розмаїтості» – літературний додаток до «Ґазети львівської». Взагалі жив красиво: кав’ярні, література, вино, жінки, авантюри, поєдинки. Його часто можна було побачити в міському театрі (тепер – ім. М.Заньковецької), за кулісами якого безпам’ятно кохався із знаменитою артисткою Марією Сафір. 1860р. у театральному кафе Левандовського вчинив бійку з Я.Добжанським, який не заплатив йому гонорар. 5 червня між ними відбувся поєдинок, обоє були поранені. В.Лозинський зализував рани в батьківській оселі в Самборі. Звісно, про повернення на шпальти «Дзєнніка літерацького» та «Ґазети львівської» не могло бути й мови. Так Валерій залишився без засобів до існування. Однак за якийсь час його запросив до співпраці власник часопису «Чительня для млодзєжи» Кароль Цєшковський. Валерій виконував також функції редактора. Проте з новим своїм патроном він також посварився. В.Лозинський звів наречену К.Цєшковського Анелю Пжилецьку і до того ж опублікував у «Ґлосі» якусь образливу для нього статтю. Наслідком був черговий поєдинок 10 січня 1861р. В.Лозинський був поранений у скроню. Утім, рана небезпечною не була і за день-два він покинув львівський шпиталь.
Мабуть, нашого героя таки мучили докори сумління. В той час позбавлена цноти львівська дівчина, хоча й не переживала таких принижень, як Шевченкові селянки, проте все ж автоматично ставала парією в суспільстві, яке дуже дбало про добропорядність (та цнотливим, зрозуміло, не було; навіть англійські пуритани виправдовувалися, що до Франції їздять «вивчати блуд»). Тому з’явився вдома в Анелі та попросив її руки. Вона погодилася. Але його життя добігало до кінця. На отриману в поєдинку з К.Цєшковським рану В.Лозинський уваги не звертав і не лікував, вона загноїлася, розпочалася ґанґрена і 30 січня 1861р. він помер.
І.Франко якось написав про своє покоління: «Політики й мужі стану, журналісти, писателі і поети вважаються вже не якимись дельфійськими пророками, з вершин святого триніжника віщуючими народам «несповідимі путі господні», вищими над людські кривди і роботи, цілі і бажання, але простими, хоч не раз і могучими складниками суспільної сили, робітниками, котрих обов’язком є кождий на своїм загоні докладати рук до спільної праці». Проте у 1850-х роках було ще по-іншому. Не треба забувати, що основними ідеологами польських повстань були не політики чи генерали, а А.Міцкевич та Ю.Словацький. Так само було і з В.Лозинським. В історію польської літератури цей український шляхтич увійшов передовсім як автор патріотичних романів і повістей. Його персонажі – це здебільшого селяни і дрібна шляхта з Самбірщини. Найпопулярніша повість – «Заклятий двір», в якій розповідається про трансформацію схильного до авантюр юнака в героїчного конспіратора. Писав про людей, серед яких виріс і добре знав, мабуть, про себе і для себе (як правило, талановиті речі робляться для власного задоволення). Проте його твори водночас відображали ідеали суспільства, яке ще напередодні повстання 1863р. жило романтичними сподіваннями, а в літературі вбачало життєвий дороговказ. Звідси така популярність.
2 лютого 1861р. під акомпанемент дзвонів усіх львівських церков відбувся похорон. Ось як описує похоронну маніфестацію очевидець. «Молодь несла труну. За труною йшов понурий Кароль Шайноха. Його оточували літератори, артисти, редакції часописів, далі йшов персонал друкарень, студентська молодь, всі школи від найвищих до найнижчих; врешті тисячі осіб всіх станів, статі і віку збільшували жалібну процесію за труною убогого літератора. Це було загальне визнання, віддане розумовим заслугам, яскравому талантові і тим шляхетним національним засадам, за які боровся пером все своє життя на кожній сторінці своїх праць». Згодом на його могилі вперше на Личакові постав пам’ятник не коштом родини покійника, а з добровільних складок галичан. Авторами цієї скульптурної композиції на Личаківському цвинтарі великої мистецької вартості стали поляк Кипріян Ґодебський і француз Авель Марія Пер’є.
