16 жовтня 1922 р. у львівському шпиталі помер Карло Сидір Твердохліб – поет, перекладач і політик. День перед тим на нього скоїли замах двоє членів Української військової організації. То був перший успішний атентат УВО, жертвою якого стала публічна особа. Оскільки письменник з гідною подиву наполегливістю пропагував ідею польсько-української угоди під час польсько-української війни 1918 – 1919 рр. і до кінця життя, українське політичне середовище трактувало його як зрадника і всіляко від нього відмежовувалося. Тому, хоч вбивство письменника мало чималий розголос, його ім’я було швидко забуте і згадується здебільшого в дослідженнях літературознавців про гуртjr «Молода муза» або ж у контексті діяльності УВО-ОУН. Завдання цієї статті – комплексний біографічний нарис про С. Твердохліба як літератора і політика.
Відразу зауважу, що перше ім’я нашого героя – Карло. В дорослому віці він, як правило, представлявся своїм другим ім’ям – очевидно, щоб підкреслити свою українськість.
Карло Сидір народився 9 травня 1886 р. у Поморянах, повіт Золочів, у греко-католицькій родині Антонія Твердохліба (27.05.1852 – 28.09.1906), помічника судді окружного суду в Бережанах (тому в багатьох виданнях стверджується, що народився в Бережанах), та Юлії, уродженої Рудницької (1857 – 15.02.1913), сестри бережанського нотаріуса Івана Рудницького, тітки української феміністки Мілени Рудницької (1892 – 1976) і літературознавця Михайла Рудницького (1889 – 1975). Початкову школу закінчив у Дрогобичі, де його батько обіймав посаду судового ад’юнкта, матуру здав у Ярославі в 1904 р., куди батька перевели на посаду судді.
Антін Твердохліб завершив свою кар’єру на посаді радника Вищого крайового суду у Львові. А Сидір навчався на філософському факультеті Львівського університету; як кращий студент, завдяки стипендії Ґловінського 315 крон Галицького крайової управи зимовий семестр 1907 – 1908 рр. провів у Відні; випускник Львівського університету (1909). Працював заступником учителя української та польської мов, історії та географії в українській Академічній ґімназії у Львові (1909 – 1918).
Як письменник, належав до групи українських модерністів «Молода муза», які наголошували на аполітичності естетики модерну. Вони збиралися в кав’ярні «Центральна» на Бернардинській площі у Львові і двічі на місяць видавали журнал «Світ» (1906 – 1907, 1917 – 1918). Твердохліб не став плідним письменником, видав лише одну поетичну збірку «В свічаді плеса» (1908). Але відзначився як перекладач – насамперед з української на польську. Мав чимало друзів серед поляків, співпрацював з польськими часописами «Критика», «Пжеґльонд Крайовий», «Віднокренґі», Яном Каспровичем, Зиґмунтом Курчинським, Владиславом Орканом та ін. Перекладав польською мовою твори Шевченка, переклад польською «Каменярів» високо оцінив І.Франко, а переклади творів його друга, також учасника гуртка «Молода муза» Михайла Яцкова зробили останнього популярним серед польських читачів. Перекладав також з російської на польську (твори Достоєвського), з української на німецьку (зокрема «Гайдамаків» Шевченка) та з польської на українську (поезії Ю. Словацького та В. Оркана), видав Antologię współczesnych poetów ukraińskich (Kraków 1911, wyd. 2 – 1913, wstęp W. Orkana) i Т. Szewczenko. Wiersze wybrane (Lwów 1913). Писав також оповідання.
У 1918 р. розпочався другий період діяльності Твердохліба – політичний. У листопаді 1918 р. під час польсько-українських боїв за Львів Твердохліб висунув гасло «Геть братовбивчу війну!», заохочував польських і українських письменників до спільного виступу проти війни, але покинув Львів разом з українським військом. Підозрюваний у шпигунстві на користь поляків, був заарештований локальною українською владою в Кам’янці Струмиловій і ув’язнений у Золочівському замку в одній камері з польськими дідичами. Через два місяці його звільнили без акту оскарження, після чого переїхав до Жовкви. Звідти, перетнувши лінію фронту, повернувся до Львова до родини, де був заарештований поляками за підозрою в шпигунстві на користь українців. Тепер Твердохліб провів два місяці в польській в’язниці і так само був звільнений без акту оскарження.
У 1919 році письменника прийняли на роботу до II львівської ґімназії на посаду професора української мови та літератури, але невдовзі перевели на посаду професора ґімназії у Стрию. У 1922 р. він повернувся до Львова в X ґімназію.
У Львові 1919 р. Твердохліб продовжив пропагувати ідею польсько-української угоди. Власні погляди на українські справи публікував на шпальтах «Кур’єра Львовскєґо» під псевдонімом «Сфінкс», мав намір видавати часопис в угодовому дусі. Завдяки своєму братові Мелітону, членові Української радикальної партії, Сидір зумів знайти співчуття до ідеї польсько-української угоди на основі аграрних реформ серед окремих діячів УРП, передовсім ветерана радикального руху Северина Даниловича та колишнього депутата Галицького сейму Петра Лаврука. Імовірно, ідею підтримав також К. Трильовський, який в той час перебував на еміграції в Відні. Для обговорення угодової програми Твердохліба в серпні 1920 р. мав відбутися навіть з’їзд радикальної партії в Станиславові, але на з’їзд, крім братів Твердохлібів, прибув єдиний С. Данилович.
22 листопада 1920 р. у Львові вийшло перше число щоденника «Рідний край» (1920 – 1923). Богдан Горинь стверджує, що «Рідний край» заснував еміграційний петлюрівський уряд у порозумінні з польською владою. Газета пропагувала гасла об’єднання всіх українських земель у самостійну демократичну республіку, польсько-українську співпрацю, засновану на боротьбі з більшовиками та аграрних реформах; фінансувалася польським урядом. Всупереч поширеній думці, насправді видавцем і головним редактором «Рідного краю» був не С. Твердохліб, а М. Яцків. А С. Твердохліб став видавцем і головним редактором тижневика «Обнова» з подібною програмою; перший номер вийшов 19 листопада 1920 р. «Обнова» виходила нерегулярно, у 1920 р. вийшло лише 5 номерів, у 1921 р. – 11, після чого тижневик припинив своє існування. Твердохліб також співпрацював з журналом «Хлопська правда» (виходив з травня 1922 по серпень 1923 р.).
Перебуваючи в Стрию, Твердохліб заснував Українську хліборобську партію, яка співпрацювала з польськими селянськими партіями. Напередодні виборів 1922 р. польський уряд інспірував подібні групи в інших містах Східної Галичини (Українська робітнича партія в Самборі, Український незалежний селянський виборчий комітет – Львів, Тернопіль, Золочів, Українська хліборобська партія в Станіславові). Хоча це були різні організації, українська громадськість ототожнювала їх з Українською хліборобською партією на чолі з Твердохлібом, і в ситуації бойкоту виборів українським істеблішментом покладала на нього відповідальність за дії, спрямовані на заламання національної солідарності. Сам Твердохліб балотувався в депутати в окрузі Золочів – Жидачів – Броди. Злість на Твердохліба сягнула тоді своєї кульмінації. Українська Військова Організація ухвалила рішення ліквідувати письменника. Ось як згадував про ситуацію, що склалася, Іван Кедрин-Рудницький (1896 – 1995) – співредактор міжвоєнного «Діла», ще один Твердохлібів небіж: «З погляду принципів революційної боротьби – Сидір Твердохліб був зрадником, якого треба було покарати смертю, і тією карою відстрашити інших. З погляду ще ширшої національно-політичної етики це було братовбивство, та ще й політично зайве, бо група «хлібоїдів» була маленька, не мала значення, зліквідували її самі поляки, а Сидір Твердохліб, за фахом гімназійний вчитель, був таки талановитим письменником: він дав українській літературі найкращий існуючий дотепер переклад «Батька зачумлених» Юліуша Словацького – походив теж з української патріотичної родини».
За дорученням голови Української Військової Організації (з 1930 р. – Організація Українських Націоналістів) Є. Коновальця замах на Твердохліба організував інженер Федір Яцура. 15 жовтня 1922 р. двоє членів УВО, студенти Іван Пасіка та Володимир Садовський, за сприянням секретаря Твердохліба Михайла Дзіковського та агітатора Української хліборобської партії Петра Вишневського розстріляли Твердохліба на залізничній станції Сапіжанка; в момент, коли Твердохліб сідав на потяг до Львова після участі в польському передвиборчому вічі в Кам’янці Струмиловій. Вбивці втекли одразу, доїхавши до Львова на роверах (на роверах вони й приїхали). Але, хоча вистріляли в свою жертву повні револьверні обойми, «роверисти» лише поранили Твердохліба в живіт. Поліція почала розслідування, заарештувавши у цій справі кільканадцять осіб, в тому числі Дзіковського, Яцуру та Вишневського. Твердохліб помер наступного дня в шпиталі у Львові після невдалої операції, встигши підтвердити алібі Дзіковського і Вишневського (вони стріляли в нападників).
Колишній старшина УГА Дзіковський виявився подвійним агентом. Він був охоронцем Твердохліба за дорученням польської поліції, а водночас – членом УВО. На допиті Дзіковський визнав свою приналежність до УВО і видав поліції Садовського та все керівництво УВО. Внаслідок Коновалець і Садовський втекли закрдон. Вишневського виправдав суд. Дзіковського засудили в 1923 році, а згодом, швидше за все, за допомогою польської поліції (ніхто йому не перешкодив, коли він просто вибіг з тюрми), утік до СРСР, де його розстріляли 1929 р. за приналежність до УВО (є свідчення, що в СРСР йому допомогла втекти УВО). Яцурі вдалося уникнути кримінальної відповідальності. Яцура продовжував діяльність в УВО-ОУН, після Другої світової війни він виїхав до Канади, а навіть залишив спогади. Садовський згодом відійшов від УВО, помер в австрлійському місті Перт 1956 р. як професор. Пасіку заарештували (він похвалився участю в замаху на Твердохліба перед дівчатами). 12 травня 1929 р. у Львові і на судовому процесі 30 січня – 22 травня 1930 р. засудили до розстрілу, заміненого на 10 років ув’язнення згідно з указом про амністію від 3 травня 1928 р. Перебуваючи в ув’язненні, він зрікся українства.
У шлюбі з Марією Дякович (1889 – 1959), донькою поштмейстера Онуфрія Дяковича (1845 – 1911) і Теодори, уродженої Валявської (1861 – 1927), Сидір Твердохліб мав чотирьох дітей. Брат Мелітон – адвокат у Коломиї, Калуші, Львові, член Української радикальної партії, організатор «Січей», помічник повітового комісара УНР у Заславі на Волині (1919), співредактор «Рідного краю». Брат Михайло – греко-католицький священик, помер на тиф 1919 р. як капелан УГА.
Сидір Карло Твердохліб похований на Личаківському цвинтарі в гробівці разом з донькою Світланою Філь (1910 – 1999) та зятем Іваном Філем (1907 – 1988).
***
Тож біографію Сидора Твердохліба можна поділити на два періоди. Упродовж першого з них він, виходець з заможної родини судді, отримав добру освіту та провадив літературно-богемний спосіб життя як член гуртка «Молода муза», педагог Академічної ґімназії, письменник, поет і перекладач. Що він робив під час Першої світової війни, ми не знаємо, але, найправдоподібніше, мобілізований не був. Ключовою подією його життя стала польсько-українська війна. Ідучи проти течії, з першого дня боїв пропагував гасло «Геть братовбивчу війну!», що не знайшло зрозуміння як серед загалу української громадськості, так серед польської. Наслідком було трагікомічне його ув’язнення українською владою за підозрою в шпіонажі на користь поляків, а невдовзі – поляками за підозрою в шпіонажі на користь українців. Зрештою, як політик був наївним. Оскільки Твердохліб вперто продовжував пропагувати свої угодові погляди, польська влада дала йому можливість продовжити кар’єру педагога. Всупереч поширеній інформації про Твердохліба як головного редактора газети «Рідний край» з петлюрівською програмою польсько-української угоди на ґрунті боротьби з більшовизмом, він не мав прямого відношення до адміністрації цієї газети, редагуючи двотижневик «Обнова» із схожою програмою. А редактором «Рідного краю» був інший «молодомузівець» – М. Яцків.
Кульмінацією обурення української громадськості угодовою діяльністю Твердохліба стала його участь у виборах 1922 р. як голови створеної ним Української хліборобської партії. Саме за участь у виборах УВО ухвалила йому вирок смерти. Зрештою, М. Яцків стверджував, що його самого схиляли до участі в виборах 1922р. саме члени УВО, тому загибель Твердохліба вважав наслідком непорозумінь в самому середовищі УВО. Зауважу, що на виборах 1922 р. депутатами польського сейму стало п’ятеро галицьких українців, які створили власну фракцію на чолі з отцем Миколою Ільковим. Жоден з них УВО не зацікавив, а розпочинаючи з виборів 1928 р., всі основні легальні українські партії провадили активні передвиборчі кампанії.
Залишається додати, що приятель Твердохліба польський скульптор З. Курчинський пропонував його дружині встановити на Личаківському цвинтарі меморіал її чоловікові як першій жертві польсько-української угоди, але вона не погодилася.
Ігор Чорновол
