Ярослав Дашкевич – може й не класик, але історик, безумовно, видатний і взагалі, постать у громадському просторі Львова кінця 1980х і до 2010 року (коли помер) вельми помітна. І харизматична: хто його бачив хоч раз, не забуде ніколи. Серед ширших кіл громадськості Я.Дашкевич здобув популярність передовсім завдяки блискучому циклу публіцистики на шпальтах щойно закладеної тоді «Ратуші» (1991 – 1993). Тим більше, що фахової літератури такого формату ще не було, а попит був шалений. Зокрема, ті його газетні тексти для мене, коли я після закінчення університету роздумував над життєвим вибором, були зразком для наслідування – бо демонстрували не лише ЩО досліджувати, але й ЯК.
Професор був моїм першим науковим керівником, а Автор, професор Ярослав Федорук, – однокурсником. Тому з цікавістю взявся читати ці спогади, де як сподівався, отримаю відповіді на питання про видатного львів’янина, на котрі сам відповісти був неспроможний. І справді, зі спогадів дізнаємося чимало дуже цікавих побутових дрібниць про діяльність львівської філії Інституту археографії ім. М.Грушевського НАН України, яке й очолював (і фактично створив) Я.Дашкевич (до речі згадати годиться, що перед створення філії її персонал був підрозділом Інституту суспільних наук АН України, а саме Археографічною комісією інституту). Передовсім це різні кумедні пригоди, пов’язані з пошуками коштів на видання книжок, невлаштованість власного побуту Автора у Львові, як Ярослав Федорук разом з Мироном Капралем котили рулон паперу з редакції «Постпоступу» на Академічній до Центрального Державного історичного архіву України на Соборній (де знаходився інститут Дашкевича), як професор раз накрив Ярослава теплою ковдрою, коли той, знеможений тяжким переїздом, заснув просто в кріслі і чимало інших дуже милих побутових дрібниць.
А проте так і не отримуємо відповідей на запитання, які, гадаю, цікавлять не лише мене: звідки в професора Дашкевича той незвичайний, як для українського радянського історика, потяг до мов (володів всіма основними європейськими мовам, а також латиною, вірменською і арабською)? Чому зацікавився й зосередив власні дослідження на вірменах (які були його науковою спеціалізацією) і звідки походить інтерес до історії східних народів? І як поєднати останнє з прихильністю до крайніх правих партій? Про що говорив Я.Дашкевич з «королем України-Руси» Олельком ІІ Довгоруким – очевидним аферистом з Республіки Заїр – який відвідував професора регулярно (Автор про це згадує в жартівливому тоні, але чи справді вони лише жартували?)? Звідки дізнався про теорію фронтиру і чому незмінно повертався до неї в своїх останніх текстах?
У своїй книзі Ярослав згадав й спогади про Дашкевича інших учених – Ярослава Грицака, Андрія Портнова. Сповна використав він і інформацію з мого власного спогаду про Я.Дашкевича, але послатися на мене забув (Чорновол І. Професори Дашкевич і Ісаєвич: ще раз про двох Ярославів // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. Львів, 2017. С.341 – 347. Спогад був перше опублікований 23липня 2012 р. Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/232-ihor-chornovol-profesory-dashkevych-ta-isaievych-shche-raz-pro-dvokh-yaroslaviv).
Тож Автор акцентував на повсякденному житті працівників Інституту української археографії ім. М.Грушевського і свому власному передовсім, натомість про дослідницький верстат видатного львівського історика не згадав майже нічого. А хотілось би навпаки: акцентувати на останньому, а різні побутові дрібниці винести на марґінеси. Книжка розчарувала.
