Чомусь так сталося, що попри істотний попит на історію Галичини, книжок з такою назвою – всього три. Передовсім це монографія Збіґнєва Фраса «Galicja» (2004), книга американського історика з галицьким корінням Ларрі Вульфа «The Idea of Galicia. History and Fantazy in Habsburg Political Culture» (2010) і мої «Нариси з історії Галичини» (2017). Кожна з них має свої переваги. Книжка З. Фраса насичена маловідомими фактами й чудово ілюстрована, Л. Вульф вперше простежив формування ідеї Галичини австрійськими просвітниками і її розвиток впродовж наступних двох століть, моя книжка обумовлює передовсім методологічні проблеми регіональної історії Галичини і є збіркою есеїв, присвячених маловідомим або й зовсім невідомим аспектам її історії. Але жодне з цих видань не можна вважати за цілісний виклад історії краю. Тож нова книжка Нормана Дейвіса заповнила цю лакуну.
Відомий історик зацікавився Галичиною передовсім завдяки своїй дружині Марії Коженєвич, яка має львівське коріння. Відтак, регулярно спілкуючись з колом колишніх львів’ян і галичан на вигнанні в Великобританії, історик не міг не зауважити їхній багатий і інтеліґентний внутрішній світ. Свою роль зіграла також його сильна антиімперська валлійська ідентичність.
Сам підхід автора до інтерпретації Галичини чудово демонструє підзаголовок книги – «ненаціональна» історія. Себто автор акцентує на поліетнічному складі населення краю в добу націоналізмів, намагається відкинути національні забобони, зрівноважити історію трьох основних етнічних спільнот – поляків, русинів-українців і євреїв. Водночас авторська інтерпретація – дуже персональна. «Ґенеалоґія – це наука, яка значно зміцнює нашу ідентичність, а водночас постачає цінну інформацію про побут минулого. Враховуючи страшні трагедії, які мали впасти на Галичину в ХХ столітті, ґенеалоґія провінції стала в добу інтернету модною темою, а водночас становить цінну точку виходу до пізнання її соціальної історії» (с. 371). У текст книги органічно вплетені біографії доброї сотні галичан – передовсім поляків, а також євреїв і українців. Чим ближче до кінця тексту книги, тим частіше Автор цитує спогади своїх героїв, нерідко цитата розтягується аж на три сторінки. А водночас зауважує: «Такі передвоєнні спогади – дуже цінні, але водночас їх треба читати дуже обережно. Зазвичай свій досвід записували люди освічені й відносно заможні, і їх спогади можуть бути репрезентаційні не вповні» (C. 581).
У цій своїй книзі Н. Дейвіс не любить політики. Натомість, як досвідчений Автор, він акцентував на періоді становлення Галичини і її загибелі – що досі здебільшого випадало з-під уваги дослідників. Проте такі короткі періоди після або напередодні великих подій часто формували наступний курс історії, тому прискіплива увага до кількох років –1772 – 1780 і 1914 – 1918 – цілком виправдана.
«Галичина, – каже автор, – померла двічі: спочатку в 1918 р. у політичному сенсі, а згодом в 1939 – 1945 рр., коли, знаходячись в самому серці «кривавих земель», вона була цілковито знищена як соціальна і культурна спільнота. В обох випадках провінцію погубили не її власні проблеми, а зовнішні ворожі сили. Прокляттям Галичини виявилося її розташування на геополітичному виступі, де її знищило зіткнення зловорожих тектонічних плит» (с. 759).
Книга написана на основі здебільшого польської та англомовної історіографії й складається з ґрунтовної передмови («Прелюдія») і 11 розділів («Перші кроки. Марія Терезія і син – до 1780 року», «Лабораторія Просвітництва. Йосиф ІІ (1780 – 1790) і Леопольд (1790 – 1792) », «Час війни. Франц ІІ, з 1792 р.», «1815 – 1848. Час миру. Франц ІІ (1815 – 1835), Фердинанд (1835 – 1848)», «Від революції до стабільності. Франц Йосиф, частина І», «Обмежена галицька автономія. Франц Йосиф, частина ІІ», «Галичина в тіні великої війни. Франц Йосиф, частина ІІІ», «Кінець гри. Цісар Карло І», «Життя після життя, 1918 – 1939», «Попразен, 1939 – 1947», «Міф і пам’ять», секції посилань, індексів, переліку ілюстрацій і мап.
Свою цікавість до минулого нашого краю історик задовільняв не лише перечитавши гори фахової літератури, а й регулярно відвідуючи Львів (де неодноразово виступав перед громадськістю, ніхто з британців не знає так добре вулиці Львова, як він, мабуть), а також інші міста нашого краю. «Поза однією метрополією Східна Галичина була переважно країною сіл і малих міст», – зауважує Н. Дейвіс (C. 694). Тому в текст книги органічно вплетені більші або менші абзаци про Дрогобич, Станіславів, Стрий, Ряшів, Чортків тощо, а особливо припали Авторові до серця Збараж і Краківець.
До редагування тексту книги видавництво «Знак Горизонт» залучило 12 фахівців і консультантів. З додатків книг особливо варто відзначити мапи, які підібрав Рафаїл Шмитка. Всього їх 24, а особливо сенсаційною видалася мені мапа Галичини після ІІІ поділу Польщі, коли територія Галичини була чи не відвічі більша, а Варшава була прикордонним містом на межі з Галичиною.
Цій книзі Н. Дейвіса бракує доброго гумору, іронії, до яких він привчив читачів обох своїх історій Польщі та історії Європи. Що більше, тепер історик дуже (щоб не сказати занадто) обережний. Він більше не бажає приголомшувати читача і намагається бути максимально виваженим. І це йому вдалося – пожертвувавши відчуттям захоплення, які викликали особливо три згадані книги і принесли йому всесвітню славу.
Все ж окремі авторські пасажі нагадують «старого» Дейвіса. Запам’ятовується характеристика цісаря Йосифа ІІ, який, на його думку, більше за інших причинився до формування Галичини. «Стверджують, що Йосиф ІІ видав 6 тисяч едиктів і 11 тисяч інших розпоряджень. Ця приголомшуюча кількість, якщо вона правдива, ділиться на на 4 – 5 правових актів на кожний день його панування і в середньому 1700 щороку, в сім разів перевищуючи томи легіслації, виданої Марією Терезією. Деякі з цих едиктів, патентів і рескриптів знайшлися в підручниках історії. Однак тисячі інших залягли в збірниках документів або архівах, де їх знаходять лище найкваліфікованіші експерти. Частина виданих актів пішла в життя з різним результатом. Чимало, без сумніву, зникло без сліду. Інші в момент смерті цісаря перебували в стані реалізації, яка не завершилася ніколи. Натомість більшість тих, які він зумів втілити в життя, анулювали його наступники. Іншими словами, засіяно чимало зерна, та урожай був мізерний. (…) Чим довже панував, тим більше працював, а чим більше працював, тим більше позбавлявся ілюзій. На певному етапі його розчарування переродилося в розпач. Коли його пропросили, аби сам продиктував епітафію для самого себе, не була вона схвальною. «Тут спочиває князь, – сказав, – який незважаючи на найкращі наміри, не зумів реалізувати жодного з планів» (с. 128 – 129). Ось ще одна з таких цитат, які запам’ятовуються: «Шокуючою рисою життя в Галичині був неповторний темперамент її мешканців, що поєднував у собі щирість, самозречення і терпкий гумор. Знизання плечима галичанина було порухом більш людським, ніж пристрасність прусака або хамство росіянина» (с. 466). Раз у раз повертаючись до роздумів над важливістю ґенеалоґічних досліджень, Н. Дейвіс радить бажаючим з’ясувати свої галицьке походження розпочати дослідження із з’ясування, чи бабця коли-небудь готувала голубці (с. 734). Запам’ятаються також останні слова розділу ХІ про смерть Галичини: «Воєнні депортації, ґеноциди, страти та переміщення населення знищили людську сутність того, що колись було Галичиною. Суспільство, яке після 1918 року, незважаючи на падіння Королівства, становило єдине ціле, разом зі своєю культурою розпалося на атоми. Багатонаціональні та поліконфесійні центри давньої Галичини випарувалися. Євреїв, які становили від чверті до трьох чвертей мешканців багатьох галицьких міст і містечок, уже не було. Поляків і українців, які жили разом упродовж віків, штучно розділили на окремі групи. Перейменована на Малопольщу, Західна Галичина, де з незапам’ятних часів співіснували різні етнічні групи, тепер була однорідною і виключно польською. Східна Галичина, яку тепер постійно називають Західною Україною, перестала бути місцем, де українці, поляки та євреї мешкали й співдіяли разом. Зокрема, Львів [1945 р.] перетворився на бездуховну, майже порожню оболонку, наповнену невизначеними новими мешканцями. Тепер про попередню епоху свідчили лише затишні цвинтарі – австрійські, польські, українські та єврейські. Знищена бурями ганьби, гніву й ненависті, у недовірі до того, що трапилось, і перетворена в руїну, в жалобі, Галичина залишилася лише хмарою розметених вітром спогадів» (с. 697).
Як я уже згадував, у цій своїй книзі Н. Дейвіс уникає політики, за жанром вона належить до жанрів регіональної й соціально-побутової історії. Іноді – на очевидну шкоду відтворення важливих подій, про які все ж варто було згадати. Передовсім це стосується періоду автономії Галичини. Це «резолюційна» кампанія за розширення автономії та виникнення перших польських політичних партій (1868 – 1872). Достатньо уваги Автор приділив Становому сейму періоду австрійського абсолютизму, проте про Галицький крайовий сейм (засідав з 1861 р.) він згадав аж e контексті польсько-української угоди 1913 р. – очевидний недолік.
Взагалі, всю політичну історію періоду автономії Автор втиснув в таблицю на сторінці 368, де назвав основні польські, українські й єврейські відповідники національно-демократичних, селянських й соціалістичних партій. Водночас він припустився помилки, назвавши радикальну партію основною українською політичною партією. Насправді ж такою була Українська національно-демократична партія, про яку автор навіть не згадав. Натомість Католицько-Руський народний союз (виник 1896 р.), перший організаційний осередок Української християнсько-суспільної партії, він кваліфікував як селянську партію. Насправді ця партія представляла українську консервативну правицю.
В одному місці Автор все ж зрадив принципові наукової об’єктивності – а саме коли писав про єврейський погром 1918 р. у Львові, який стався після того як українська армія ЗУНР залишила місто. Я не фахівець в цій галузі, проте на мою думку, вказане ним число жертв 70 – 80 євреїв з всього 340 цивільних загиблих (чи решта були українці чи хто?) є наслідком надмірної довіри Автора польським націоналістичним джерелам, які всіляко намагалися применшити розмах цього погрому (с. 537).
Все ж ці декілька прикрих помилок загалом не псують загалом позитивне враження від нової книги популярного в наших краях Майстра. А оскільки, наскільки мені відомо, більше ніхто з істориків різних національних цехів не виявляє бажання подати альтернативну версію історії Галичини, то нова книга Н. Дейвіса на довший час залишиться тривалим набутком історіографії.
Ігор Чорновол
