1930 року редакція «Діла» – основного пресового органу галицьких українців – урочисто відзначила 50-ліття виходу першого номера газети. Серед спогадів про «Діло», надрукованих до ювілею газети, один мав формат гуморески. Її автор, отець Йосиф Застирець (1873 – 1943) – чи не єдиний галицький панотець-журналіст своєї доби, педагог, катехит ґімназій у Львові, Бучачі й Тернополі, видавець. Зокрема, відомий тим, що подавав кандидатуру І. Франка на Нобелівську премію, а після закриття «Діла» 1918 р. домігся від польської влади дозволу на газету «Нова рада», яку видавав сам один власним коштом. Його стрийко, також Йосиф Застирець, згаданий тут, – урядник технічного департаменту Галицького намісництва.
Пропав дух революції, кричать незнайки,
Не тре нам конституції, лиш бука і нагайки
Кожне українське свято, а так само і пятьдесятиліття «Діла», має свій попразен. Тому що ювілейне число згадало чесно про основників, редакторів і працьовників «Діла», а призабуло про першого кольпортера часопису, то в попразен згадаю і про останню його пригоду і його небуденну «львівську» пам’ять.
Пятьдесять літ тому мешкав я у стрийка у Львові в кам’яниці Келєра при тодішній Галицькій вулиці, число 48. «Діло» стало виходити в мешканні Володимира Барвінського, де була й «Просвіта». Це було сусідня кам’яниця 44, а нині Баторія, 24 [княза Романа, 24].
У тім домі й помер третього року від основування «Діла» «пан адвокат» Володимир Барвінський, як його називав мій стрийко, його товариш проф. Омелян Огоновський та Іван Верхратський, який приїздив до Львова, а до стрийка заходив їсти солонину з хлібом, щоби не платити в ресторані за обід, бо був великим скупарем. Стрийко показував мені, «мученикові» І кляси народньої школи ім. Конарського, яка містилася при вул. Валовій (бо українських шкіл у Львові тоді зовсім не було) визначних українців, як П. Куліша, який мешкав при теперішній вул. Супінського [М. Коцюбинського], тоді на відлюдді, «свояка» Партицького і якихось двох українців, які мали козацькі шапки, вишиті сорочки, а великі малинові шаравари підперезували вовняним народнім поясом.
Української мови я майже тоді не чув у Львові, де було всього два українські склепи: Димета і «Ставропігія», де я купував «кантики». Стрийко, урядник намісництва, говорив переважно по-польськи, хоча купив мені всі видання «Дрібної бібліотеки» і «Просвіти».
Львів тоді виглядав не так, як нині. Перед «Ділом», де тепер гарна будівля вищого суду, поставлена австрійським урядом, була стара польська «рудера» [розвалюха], де судили Франка, а пізніше Наумовича. Там, де нині збігається вул. Фредра з вул. Баторія, була велика кадка, подібна до тих, в яких жиди продають на Ринку перед святами риби. До стіни кадки була прибита заржавіла залізна рурка, звідки плила вода. То була одинока на кілька вулиць керниця. Вода до неї допливала деревляною ринвою, тільки місцями закритою, в улиці Кохановського і Зеленої. В домі, де була редакція «Діла», мешкав поважний урядник, що на приказ своєї жінки носив додому воду коновками на коромислах.
Стрийко посилав мене до «пана адвоката» Барвінського по три числа «Діла». Одно для стрийка, друге для якогось урядника з намісництва, а третє відносив до «офіцини» якомусь землякові, що звався подібно до «Турчинський». Я приходив як «кольпортер» дуже вчасно під двері редакції і чекав на сторожа, який приносив «Діло» з друкарні.
По правді кажучи, приходив я тому на одну-дві години скорше, бо чув я тоді якесь «замилування» до дівчат, а передовсім до панночки Мінці, яка мала дві сестри Тинцю і Фінцю. Вони мешкали проти редакції. До Фінці «підбивав» такий, як і я, молодець, що ходив до «штуби» [школи] з табличкою зпереду зі шнурочком і губкою, а позаду часто з «хустинкою». Одного разу приніс я з керниці в бляшанці для стрийка свіжої води, дістав, як звичайно, за це два крейцері на «прецлі», за які я купував моїй «Беатріче» солодощі, та чекав на «лєґуміну» [десерт].
Стрийко взяв у руки маленьку книжечку «Дума», чи не Драгоманова, і почав читати мотто: «Пропав дух революції, кричать старі незнайки, не тре нам конституції, лиш бука і нагайки». Я спитав стрийка, що таке конституція? Він відповів: «То така панна, як Мінця, а як хто за нею ходить і не вчиться в школі, то дістає бука і нагайки». Я засоромився, зрозумів натяк на себе, що тоді в школі ненайліпше вчився, та навіть стояв у кутку. То вчитель видно на мене пожалувався! А я таки другого дня ходив з Мінцею попід зарослу кущами Полтву, яка плила тоді незакритою теперішніми вулицями Зиблікевича [І. Франка], Романовича [П. Саксаганського] і Академічною.
Два дні пізніше підв’язав я собі гарно краватку, причесався на бік, як тоді було в моді, натер волосся пригрітим воском, взяв дорогий, величезний кришталевий дзбанок, якого стрийко ніколи не велів брати, щоби не збити, і пішов по воду, бо я знав, що при криниці буде Мінця. Набрали ми води, а йдучи, обіцяв я, що куплю їй бляшаного пташка, якого виставив склепар і ґумовою рурочкою дув у нього, а пташок співав як канарок, ще й рухав дзьобиком і махав хвостиком.
Мінця запропонувала, щоб я пішов з водою одразу по «Діло». Я знав, що «Діла» ще не буде, але що ж робити, як цього зажадала любка? По дорозі прилучилися до нас її сестри Тинця, Фінця і «Владек», що в Фінці, як я в Мінці, бачив свою Беатрічу. Всі ми посунули до дверей редакції. Я відчинив їх і побачив «пана адвоката» Володимира Барвінського і ще якихось двох-трьох мущин. На моє нещастя, лежав при дверах в редакції великий псисько, якому я наступив на кудлатий хвіст. Собака загарчала і з великими зубами скочила на мене.
Счинився страшний крик. Я з переляку випустив з рук величезний, чудної роботи, кришталевий дзбанок, який розбився на кусні так, що вода полилася аж до кімнати редакції, сіни і сходи. Рівночасно Юзефова, сторожиха, піднявши вгору мітлу на довгім дрючку, яким вона замітала подвір’я, покотилася на нас і почала лихословити на всі заставки і всіма львівськими «діалєктами». Ситуація була вельми критична, та дай Боже царство небесне редакторові Барвінському, який взяв свого кольпортера в оборону, дав «відьмі» Юзефовій чи не дві шістки в руку, а нам кілька чисел «Слова» Площанського [москвофільський щоденник, конкурент «Діла»].
Ми витерли ними сіни і сходи, а в одно забрав я розбитий дзбанок. Сумно і невесело йшов я домів. Там роз’яснював я стрийкові, що зліплю дзбанок арабською ґумою і він буде знову цілий. Та стрийко виняв із-за шафи якийсь довгий на тростині препарат до обмітування порохів і деклямуючи Драгоманова: «не тре тобі конституції – себто панни Мінці – лиш бука і нагайки» і відмірив мені – подумайте лише! – кольпортерові «Діла» всю вартість і ціну за кришталевий дзбанок, який я тільки з «замилування» до дівчини і преси носив аж до редакції.
«Боліючи» в дослівнім того слова значінні, та держачися за місце, де звисала часом хустинка, вибіг я з кімнат, щоб піти до … Полтви. Та під дверми стояла з пальцем на устах та хлипаючими очками моя Мінця.
Обходив і я ріжні ювілеї, як 30-річчя надрукування в «Ділі» мойого першого архитвору «Рекрутки», та срібного весілля (Мінця вийшла заміж за свинаря і має нині три кам’яниці), але найбільше вбилося мені в пам’ять пятьдесятиліття моєї кольпортажі в «Ділі» при знаменитій моїй льокальній пам’яті, котра нагадує мені, хто, але й де бив… і то півстоліття тому…
О. Йосиф Застирець
«Діло» 25 січня 1930 р.
